Украина. Исторические факты и события.

[Руслан+]

Характеризуючи рух Опору на території окупованої України наприкінці грудня 1941-го, німецькі спецслужби дуже чітко відзначали, що "Крім руху ОУН-Бандери, в Україні немає жодної організації Опору, яка була б в змозі становити серйозну небезпеку. Розслідування проти групи Бандери через це були особливо активізовані".

Як бачимо, на кінець першого року німецько-радянської війни гітлерівці не з***ують ані про радянський, ні про польський рух Опору на території України.

Виходить доволі цікава колізія – сили, які після війни позиціонували себе як найбільших борців з гітлерівським окупаційним режимом, насправді в цій боротьбі довгий час були непомітні (як це не кумедно звучить, але нацисти не знали, що вони проти них боролися в 1941 р.).

Натомість бандерівська організація, яку польська і радянська історіографія постійно звинувачувала в "колабораціонізмі", була самими гітлерівцями названа єдиною групою опору, що становить "серйозну небезпеку".

[Руслан+]

17 січня 1945 року у бою сотня повстанців під керівництвом командира «Кривоноса», 22-річного Мирослава Симчича, влаштувавши засідку на межі сіл Люча і Космач (присілок Рушір), майже повністю знищила військову автоколону з 12 студебекерів. На полі бою загинули близько 370 НКВДистів, 50 замерзло і 50 померло від важких ран у шпиталях.

[vovan]

В Харьковской области бросили строить "Стену" Яценюка


В Харьковской области из-за отсутствия финансирования приостановлена реализация проекта "Стена" (сейчас проект переименован в "Европейский вал") на границе с Россией.

Как передает УНИАН, об этом во время пресс-конференции сообщила председатель Харьковской областной государственной администрации Юлия Светличная.

"Нет финансирования этого проекта, поэтому, насколько мне известно, он на территории Харьковской области не продолжается", - сказала Светличная.

Она добавила, что на сегодняшний день в пределах Харьковской области проводятся работы по поддержанию технического состояния уже построенных в рамках проекта “Стена” сооружений на границе с Россией. "Закупается, насколько мне известно, отдельная техника, передается нашими международными партнерами. Тот объем работ, который был проведен, на сегодня находится в надлежащем состоянии. Что касается дальнейшей работы этого проекта, то мне на сегодняшний день известна информация, что пока что продолжаться этот проект не будет", - сказала председатель ОГА.

Светличная при этом отметила, что в рамках усиления обороноспособности региона Харьковская область уже построила 31 опорный пункт для личного состава.

Проект "Европейский вал" - инициатива украинского руководства по оборудованию границы с Россией. Изначально проект назывался "Стена". О начале его реализации заявил в сентябре 2014 года тогдашний премьер-министр Украины Арсений Яценюк. Ожидалось, что его реализация будет завершена до конца 2018 года. Общий объем средств, предусмотренный на реализацию проекта, - 4 млрд грн. По состоянию на июль из 200 млн грн, предусмотренных бюджетом для их выполнения, было получено 60 млн грн. В 2015 году на реализацию проекта "Стена" из госбюджета было выделено и освоено 400 млн грн.

Источник: Strana.UA

[Руслан+]

Ванда ГОРЧИНСЬКА, 92 роки, медсестра, зв’язкова Української повстанської армії.

Народилася 5 липня 1924-го в Копичинці Гусятинського району на Тернопільщині у cім’ї селян – українки Теклі Ухач і поляка Петра Горчинського. Мала старших сестер Марію і Стефанію. Закінчила семирічну польську школу. Працювала санітаркою в районній лікарні. У 18 років стала членом ОУН, мала псевдо ”Домовина”. Після невдалого замаху на офіцера НКВС перейшла у підпілля. Працювала зв’язковою, друкаркою, медсестрою Копичинецького надрайонного Українського Червоного Хреста – медичної служби, заступником керівника медслужби Пробіжнянського району. 1 березня 1946-го арештована. 23 липня засуджена до 15 років каторги з конфіскацією майна і п’яти років – поразки у політичних та громадських правах. Відбувала покарання у таборах Дудінки, Норильська, Тайшета і Мордовії. Брала участь у Норильському повстанні 1953 року. Батьків вивезли в Амурську область. Там вони й померли. 8 квітня 1956-го вийшла на волю. Через 36 років її реабілітували в незалежній Україні. Була заміжня за політв’язнем Романом Демчуком, засудженим на 25 років таборів. Покарання відбував у місті Інта, Республіка Комі. Там подружжя оселилося. Чоловік працював на шахті. Народили дітей Яро_славу та Ігоря. Повернулися у Копичинці 1976-го. Чоловік помер 6 квітня 2013 року. Має трьох онуків і правнука

[Руслан+]

Протягом серпня-вересня 1946 року на території сучасного Олександрівського району

Кіровоградської області співробітниками МДБ фіксувалися антирадянські прояви, зокрема реквізиції колгоспного майна та поширення націоналістичних листівок. Так, 4 серпня боївка здійснила напад на тік колгоспу імені Сталіна, де було забрано парокінну підводу, навантажену зерном. Під час акції серед колгоспників була проведена агітаційна робота із закликами приєднуватися до УПА.

[Руслан+]

На Рівненщині була своя «битва під Крутами»

Про неї розповів рівненський історик Микола Бендюк

Недалеко від Острога, в селі Кривин у 1918 р. відбувся бій, подібний до бою під Крутами. 40 учнів Острозької гімназії зайняли оборонні позиції, захищаючи від більшовицьких військ рідне місто.
Більше про цих гімназистів майже нічого не відомо.


Знаємо що після того бою двох старшин було поховано в спільній могилі на Замковій горі в Острозі. Гімназистів, які були місцевими, поховали на острозьких кладовищах біля своїх рідних.

За переказами, старшини були родом із Полтавщини, але прізвища хоч і називаються, але, на мою думку, вони не відповідають особам загиблих. Ми навіть точно не можемо сказати в якому році відбувся той бій. Найранішу дату вказав адміністративний старшина армії УНР Оникій Богун. Він вказує що бій відбувся в 1917 році, але місцеві перекази говорять про 1919 рік.

Не зрозуміло навіть з ким був бій з більшовиками чи поляками. Якщо врахувати що Оникій Богун писав замітку про службу і мітинг біля цієї могили 25 травня 1927 році, і тут же вказує, що поховання здійснене у 1917 році, то ця дата викликає на довір'я. За 10 років ще добре мали па'ятатись і події і дати. Те що за Польщі дозволяли проводити мітинги біля цієї могили вказує що бій бів з більшовиками.

[Руслан+]

12 лютого 1924 року поляки замучили Ольгу Басараб, члена УВО.

Як член УВО О. Басараб була заарештована польською поліцією. О шостій годині ранку 9 лютого 1924 р. у квартиру, яку вона винаймала разом зі Стефанією Савицькою на вул. Виспянського (тепер — Вишенського), увірвалася польська поліція. Поліцаї виявили та вилучили в О. Басараб тексти зібраної розвідувальної інформації та заарештували обох жінок. Їх звинуватили в шпигунстві водночас на користь ваймарської Німеччини та більшовицької України й ув'язнили у тюрмі по вул. Яховича (нині — Ак. Кучера,5 тепер тут розташовано РВВС Шевченківського району).

Поліцейські здо***увалися, що вдалося заарештувати поінформованого представника українського опору, і, звісно, їх вабила перспектива виявити українську підпільну мережу, достатньою інформацією про яку вони не володіли. Тому допити були «інтенсивними», простіше кажучи, із застосуванням тортур. Два останні відбулися 12 лютого в передобідній час і від 21.00 до 03.00. Уранці Ольгу знайшли повішеною на вишитому рушнику на ґратах вікна камери.

Найправдоподібнішою версією є катування Ольги Басараб слідчим Левом Кайданом: не стерпівши принижень, горда українка померла. Завдяки агентам УВО у цій в'язниці не вдалося приховати факту смерті Ольги Басараб. Маніпуляції поліції спричинили масове обурення. Кампанію протесту розпочав «Союз українок» (Ольга була бухгалтером цього товариства) 20 лютого, акцію продовжили інші українські товариства Львова, Галичини й осередків еміграції. Голова українського клубу в Сеймі Республіки Польща Сергій Хруцький виступив з інтерпеляцією (депутатським запитом). Єврейський клуб узагалі вимагав створити спеціальну депутатську комісію для дослідження умов утримання в'язнів у польських в'язницях. Польська влада змушена була розпочати

26 лютого відбулася ексгумація тіла Ольги Басараб. Після розтину трупа загиблу перепоховали на Янівському цвинтарі за участі декількох тисяч львів'ян і кількасот поліцейських. Очолили похоронну процесію десять священиків. Домовину з тілом несли студенти. Після похорону відбулася масова демонстрація.

Серед лікарів, які проводили розтин, був єдиний українець — доктор Мар'ян Панчишин. Адвокатом родини загиблої був Степан Шухевич. Слідство в справі загибелі О. Басараб невдовзі припинили «за відсутністю складу злочину».

[gydrokolbasa]

10 самых уникальных мест Украины



Пришла весна, а значит, и традиционные весенние праздники. Совсем скоро многие зададутся вопросом о том, куда выбраться на теплый уикенд. Но куда же поехать, если в популярные туристические места вроде Львова или Одессы уже совсем не хочется, и во многих других крупных городах вы уже успели побывать?

Предлагаем десять вариантов для увлекательного путешествия. На два дня или на неделю, с семьей или в одиночку, за местным колоритом или посмотреть на красивую природу – все зависит только от ваших предпочтений!

Триполье



Живописное село Триполье расположено практически под Киевом, в Обуховском районе. Трипольская культура известна как одна из самых давних на территории современной Украины: первые упоминания о Триполье датируются 1093-м годом, когда князь Святополк бился с половцами, а находки принадлежат к медному веку. Обычно это керамические изделия – например, эмалированные горшки или вазы с характерным орнаментом, разнообразные украшения и предметы быта. И именно здесь, под Киевом, некогда был один из самых больших ареалов обитания трипольцев.

На что же посмотреть сейчас? Триполье отлично подойдет для поездки выходного дня, если вы живете в Киеве. Можно съездить на один день на маршрутке, которая идет через село Украинка, и к вечеру вернуться назад в Киев. Можно выехать на пару дней и остаться с ночевкой в местных гостиницах, или, если потеплеет совсем – с палатками.

Одна из главных достопримечательностей – местный музей, в котором собраны десятки экспонатов, рассказывающих о трипольской культуре. Но кроме этого, конечно же, сюда стоит поехать, чтобы полюбоваться волшебными видами. Здесь и высокие песчаные обрывы, и широченный Днепр, и пляжи, и места для рыбалки – есть все для хорошего отдыха. Если будете выбираться в эти края, обязательно заезжайте в Ржищев – небольшой город рядом с Трипольем, который также славится богатой и древней историей, памятками, остатками древнего городища и не менее красивыми пейзажами.

Джарылгач



Джарылгач – вариант для тех, кто любит отдыхать дикарем и уже планирует летний отдых на море. Это самый большой остров в Украине и в Черном море, и расположен он в Херсонской области. Если вы когда-нибудь отдыхали в Лазурном или Скадовске, то наверняка попадали на предложение морской экскурсии – поездки на Джарылгач на катере. Как правило, катер ездит несколько раз в день с расчетом на то, чтобы отвезти туристов туда, побыть пару часов на самом острове и вернуться назад. Но это — «попсовый» вариант.

Джарылгач – остров безлюдный, там нет ни кафешек, ни гостиниц, ни баз отдыха. А потому гораздо интереснее ехать туда, чтобы отдохнуть от городской суеты с палатками. Из-за сравнительно небольшого наплыва туристов, на Джарылгаче все еще сохранилась дикая природа невероятной красоты. Тут можно встретить енотовидных собак или диких кабанов, причем, они совсем не боятся людей и будут подходить к вам поближе в поисках какой-нибудь еды. С одной стороны Джарылгач омывается заливом, с другой – выход в открытое море. Потому если вы остановитесь на узкой части острова, то сможете ходить искупаться и туда, и туда. В открытом море часто наблюдаются сильные волны, а вода – более холодная, в другой же части более тихо и тепло. Если проснуться рано утром, можно увидеть дельфинов совсем близко к берегу.

Одна из местных достопримечательностей – два маяка, старый – полуразрушенный, и новый. На них можно ориентироваться в поисках пресной воды, если вы расположились в той части острова. Почти под маяками есть источник, в котором местные аборигены набирают воду для питья или чтобы просто ополоснуться после соленого моря. Продукты стоит брать с собой впрок, или же придется рассчитывать на те самые туристические катера, которые несколько раз в день ходят к острову.

Вилково



Чтобы увидеть «город на воде», не обязательно ехать в Венецию. Ведь у нас есть своя, украинская Венеция, не менее колоритная и уникальная. Это – город Вилково в Одесской области. Вилково – крайняя юго-западная точка Украины и последний населенный пункт на берегу Дуная перед его впадением в Черное море. В Вилково также расположен контрольно-пропускной пункт на границе с Румынией.

Сам город основан еще в 1746 году под названием Посад Липованское. Уникален он тем, что местные передвигаются на лодках – из-за высокого уровня воды некоторые улицы превратились в каналы, или ерики, как их называют здесь. Кроме того, в Вилково расположена администрация Дунайского биосферного заповедника, который протягивается вдоль береговой линии. Заповедник уникален тем, что здесь растут редкие виды растений, грибов, и очень много видов пернатых – они составляют большую часть местной фауны.

Сюда можно доехать на автобусе, например, из Одессы. Опять таки, есть два варианта для отдыха: заказать экскурсию и номера с питанием у местных, или водрузить на плечи рюкзаки с палатками и поехать покорять дикие места.

В Вилково можно искупаться в море – здесь есть широкие пляжи, а в конце одного из них прямо на берегу стоит огромный ноль – О км, что обозначает нулевой километр, ту самую крайнюю точку.

Берегово



Если вы – из тех, кому больше импонируют горы, а не море, стоит обратить внимание на Берегово. Это город на Закарпатье, на границе с Венгрией. Оно было основано давным-давно, еще до набега войск хана Батыя, и называлось Лампертгаза. С тех пор оно несколько раз разрушалось и переходило под контроль разных правителей – принадлежало Чехословакии, а позже – Венгрии, из-за чего и сегодня город этнически разнообразен.

Берегово славится своей винодельческой культурой, а потому ехать сюда стоит, в первую очередь, в гастрономических целях. Периодически тут проходят фестивали вина, где местные виноделы представляют свою продукцию. Конечно же, Берегово, как и все Закарпатье, славится невероятно вкусной кухней. Также тут есть минеральные источники, где можно заодно и оздоровиться. Ну и проникнуться местным колоритом – погулять по старинным улочкам, посмотреть на здания с многолетней историей и поездить по окрестностям.

Подольские Товтры



Национальный парк «Подольские Товтры» расположен в Хмельницкой области, и считается, что в мире нет ему аналогов. Здесь проходит величественная гряда скал, каждая из которых имеет свое название и выделяется среди других. Высота гряды достигает порядка 440 м, ширина – до 500 м.

Среди глыб и валунов встречаются редкие растения, есть источники лечебных минеральных вод. Товтры очень популярны среди туристов в любое время года, ведь перечень развлечений очень широк. Можно приехать сюда ради пешего туризма и прогулок, а можно разнообразить отдых конными прогулками, полетом на воздушном шаре или параплане, скалолазанием или прокатиться на теплоходе по Днестровскому водохранилищу.

Бакота



Сегодня Бакота, расположенная на Хмельниччине неподалеку от Каменец-Подольского, больше напоминает какой-то каньон. Холмы обтекает величественный Днестр, вокруг буйствует природа, чистый воздух и зелень… На самом же деле Бакота когда-то была селом. Причем – довольно крупным. Но его затопило, за что местность прозвали украинской Атлантидой.

Село Бакота существовало еще с княжих времен и было достаточно популярным местом. Раскопки свидетельствуют, что тут было много капищ и святилищ, курганы с женскими захоронениями, а позже – древние храмы и монастыри.

В летописях за 1362 год упоминается о мужском монастыре, который был выточен в местных скалах. Согласно легендам, там же, в скальных пещерах, местные жители прятались от набега монголо-татар. Дальше Бакота несколько раз была пограничной территорией: в 1431 году – между Королевством Польским и Литвой, в 1918-м – между Украиной и Румынией.

В 1981 году из-за строительства Новоднестровской ГЭС местное население выселили в соседние села, а сама Бакота была полностью затоплена и превратилась в невероятной красоты залив. Сейчас это отличное место для семейного отдыха или поездки с друзьями. Можно брать палатки, а можно остановиться в какой-нибудь гостинице неподалеку и выезжать в Бакоту на целый день, чтобы вдоволь насладиться природой.

Олешковские пески



Ландшафтный парк «Олешковские пески» расположен в Херсонской области. Его территория – площадью больше 8га, большую часть составляют пески. Это – настоящая пустыня и самый крупный в Украине песчаный массив.

Флора и фауна соответствует пустыне: тут водятся змеи и пауки, растений практически нет, а летом в жару песок может нагреваться до 75 градусов. Когда-то, во время СССР, здесь находился военный полигон, а потому долгое время территория оставалась неисследованной. Теперь сюда стягиваются туристы, чтобы увидеть уникальные песчаные барханы.

Добраться до парка можно через Херсон. Оттуда ходят автобусы и электрички.

Тустань



Урицкие скалы, или Тустань – часть национального природного заповедника «Сколевские Бескиды». Расположены во Львовской области. Урицкие скалы считаются уникальным объектом не только для Украины, но и для мира. Скалы образовались аж 55 млн лет назад, но и сегодня внушают трепет и восторг всем, кто хотя бы раз побывает здесь.

Тустань – второе название, по которому известна эта местность. Так называлась древнерусская крепость, построенная в 11-13 веках. Замок функционировал до 16 века как таможенный пункт – тут пролегала граница между Галицко-Волынским Княжеством и Венгрией.

Одна из главных достопримечательностей Урицких скал – наскальные изображения, которые рассказывают об интересной и увлекательной жизни наших древних предков.

Диканька



Небольшой поселок в Полтавской области прославился на весь мир благодаря известной книге Николая Гоголя «Вечера на хуторе близ Диканьки». Это сделало Диканьку – популярный туристический объект для тех, кто хочет проникнуться украинской культурой и посмотреть на буйствующую природу. Тут расположен ландшафтный парк с уникальным лесом, парком и разнообразной флорой, а также есть ряд архитектурных и исторических объектов. Например, колокольня Николаевской церкви, Триумфальные ворота, храмы и памятки.

Кроме упоминания в литературе, Диканька известна ежегодными аутентичными фестивалями – например, весной регулярно проходит песенный фестиваль «Пісні бузкового гаю».

Тернопольские замки



Знаете ли вы, что в Тернопольской области сохранилось очень много старинных замков? Конечно, из-за исторических особенностей их архитектура довольно проста. И, в отличие от, например, древних замков где-нибудь в Шотландии, некоторые тернопольские замки выглядят довольно просто и непримечательно. Но хранят долгую историю и множество интересных легенд.

Збаражский Замок, Вишневец, Белокриница, Бернадинский монастырь и холм Старожисько, гора Бона с древними руинами, Вишневецкий парк, который Оноре де Бальзак назвал однажды украинским Версалем – все это далеко не полный список мест, куда стоит попасть, если вы уже посетили Тернопольскую область.

Чтобы осмотреть все объекты, можно организовать автомобильную или автобусную экскурсию. Для самых отчаянных подойдет вариант похода с палатками, но тогда нужно планировать как минимум неделю свободного времени.

[gydrokolbasa]

Гимн Украины, годовщина утверджения.

Композиция «Ще не вмерла Україна» (рус. Ещё не умерла Украина) [1][2], в редакции, утверждённой 6 марта 2003 года Верховной радой Украины (Ще не вмерла України і слава, і воля,)[3] , является Государственным гимном Украины. Слова — Павла Чубинского, 1862. Музыка — Михаила Вербицкого.

[Руслан+]

У 2015 році на День Перемоги у Києві зустрілися двоє почесних гостей урочистостей. Перший - запоріжець, ветеран Другої Світової Іван Залужний - ім'я його загиблого у боях з сепаратистами на Донбасі онука носить одна з запорізьких вулиць. А другий – колишній запоріжець, сотенний УПА Мирослав Симчич. Їхні дружні обійми стали одним із символів примирення українських ветеранів, що воювали по різні боки.

[gydrokolbasa]

Жителька Чернігівщини визнана найстаршою жінкою України

Жительці села Жадове Семенівського району Чернігівщини, 116-річній Христині Нагорній, вручено диплом "Книги рекордів України" як найстаршій за віком жінці нашої держави.

Про це повідомили у секторі інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Семенівської райдержадміністрації Чернігівської області.

"Христина Аврамівна Нагорна із с. Жадове нашого району тепер має диплом "Книги рекордів України" як найстарша жінка України", - йдеться у повідомленні.
Читайте також: У Чернігові військовослужбовець врятував життя дитині, яка перестала дихати

Нагородження відбулося за ініціативи голови Семенівської РДА Олексія Єриженка та за підтримки Міжнародного благодійного фонду "Інше Життя".

Христина Нагорна народилася 1 липня 1900 року. За плечима довгожительки - тяжка праця в колгоспі, лихоліття голоду та війни, складні післявоєнні роки.

[Руслан+]

3-го вересня 1949 pоку вийшов наказ Головного Командира УПА Романа Шухевича про розформування останніх бойових загонів і штабів УПА. У нових реаліях, боротьба із військами МГБ методами партизанської армії стала не ефективною. У воїнів УПА був вибір – перехід на Захід або вливання до збройного підпілля. Подальша боротьба із загарбниками велася боївками ОУН та СБ.

З початком 1950 року війська МГБ та МВД почали прочісування Карпат. В деяких районах в ньому приймало участь від тисячі до п'яти тисяч солдатів з пошуковими собаками. Облава тривала два тижні. Підпілля несло значні втрати. Але все одно на 1 лютого 1950 року у Станіславській області за даними МГБ залишалося 148 антирадянських організацій (710 осіб), 15 "бандгруп" (77 учасників) та 153 одинаки, тобто разом 940 осіб
(ЦДАГОУ, ф.1, оп.24, спр.31, арк.47)

Завдання повстанського руху на той час були викладені в документі "Основні тактичні завдання", який захопили 18 липня 1950 року у "Вільховика" - коменданта охоронної боївки члена Центрального Проводу ОУН Петра Федуна-"Полтави". Автор документа стверджував, що успіхи МГБ пояснюються зрадою самих учасників руху, а не високоваліфікованою роботою МГБ.

Кадри підпільників повинні бути професійними революціонерами, а для цього слід ретельно знайомитися з матеріалами СБ щодо вивчення діяльності МВД-МГБ та їх агентури. З метою конспірації всім кадрам заборонявся будь-який зв"язок зі своїми родичами, бо цей зв"язок використовувало МГБ для шантажу. Слід було повідомляти населення про провокативні боївки МГБ під маскою ОУН.

Радянську адміністрацію зі східних українців і особливо росіян слід було "трактувати як замаскований спосіб колонізації наших земель елементами чужоземними, або ренегатсько-агентурними". Тому росіян треба було знищувати, українцям давати 2 дні на залишення села. На випадок виселення населення слід було реагувати помстою: стріляти адміністрацію з росіян по селах і містах (партактивістів, активістів-комсомольців, місцевих працівників МГБ), виганяти із сіл лікарів та вчителів-етнічних росіян.

Активність підпіля припала на першу половину 1950 року. Так, у Тернопільській області за рік було вчинено 59 актів (46 за перші півроку)
(Держархів Тернопільської області, ф.1, оп.1, спр.2135, арк.136)

В ході виборів до ВР УРСР традиційно повстанці робили наскоки на виборчі дільниці, розкидали антивиборчі листівки (25-26 лютого 1950 року, Станіславська область, Бурштинський та Калуський райони). В тому ж Бурштинському районі 8 березня 1950 був убитий перший секретар райкому КПУ Богданов, 31 липня 1950 - другий секретар райкому КПУ Войтков. Тільки за 24 дні у травні 1950 у Станіславській області було вчинено 21 акцію і знищено 8 радянських активісти.
Сама участь у подібних акціях була смертельно небезпечна, тому що в разі викриття учасників МГБ-МВД їх чекала неминуча смерть, а розкриття відбувалося практично в кожному випадку...

Найбільша втрата для повстанського руху в 1950- смерть Романа Шухевича. Його МГБ шукало довго та наполегливо. У заведеній справі (формуляр № 586 управління 2-Н МГБ при РМ УРСР) його описували так: "Один з організаторів і керівників бандерівського підпіля в Україні, користується великим авторитетом у Закордонному бюро ЦП ОУН, особливо у Степана Бандери. Шухевич відомий як сильний оунівський конспіратор, навіть близькі до нього особи, з якими він переховується, не знають його прізвища, псевдонімів, становища, яке він має в бандерівському підпіллі".
АЛЕ Шухевич як керівник повинен був зустрічатися з великою кількістю людей. У справах підпілля він виїздив до Дніпропетровська, в Донбас, для лікування - в Одесу. Він вільно пересувався по Львову, де мав численні зустрічі з представниками творчої та наукової інтелігенції, з духовенством. Таке широке коло знайомств й вивело на нього МГБ. Ще раніше у 1945 МГБ вивезло його сім"ю зі Львова, а дітей Юрка та Марію вислало до дитячого ізолятора в Донецькій області.

На Шухевича вийшли після арешту 3 березня 1950 його давньої зв"язкової Дарії Гусяк. 5 березня 1950 під час операції опергрупи обласного управління МГБ та 10-го стрілецького полку 62-ї стрілецької дивізії ВВ, Шухевич загинув на 43-му році життя.
Один з керівників ЦП ОУН та УГВР Мирослав Прокоп так казав про Шухевича: "Як політичний провідник, Шухевич мав особливе почуття відповідальності за взяті на себе зобов'язання. він маву моральну поставу, яку, перефразуючи Івана Франка, можна назвати почуттям собачого обов'язку у відношенні до власного народу. І 1944 року, і пізніше він відкинув можливість свого відходу на еміграцію".

У червні 1950 року відбулася конференція ОУН, на якій було прийнято і затверджено текст програми ОУН з уточненнями та доповненнями, обрано Головою ЦП ОУН в Україні Василя Кука (пізніше - ще й Головним командиром УПА та Головою Секретаріату УГВР).

Шухевич залишив після себе ще цілком боєздатне підпілля. Тільки за "Планом расстановки оперативного состава и войск МГБ по ликвидации бандгрупп на территории Станиславской области" (17-19 червня 1950) там було зафіксовано районні проводи ОУН, боївки СБ та кущові боївки з 3-8 осіб. Загалом - 418 відомих чекістам осіб.
(Госархив Российской Федерации, ф.38960, оп.1, д.159, л.214-217)

Існував організаційний зв'язок з підпіллям поза межами Західної України, Відомо про зустрічі Василя Кука з керівником ОУН Житомирщини "Романом", через якого було передано інструкції для керівника ОУН Київщини "Будько"
(ДА СБУ, ф.13, спр.372, т.2, арк.49)

На цю пору зменшилася кількість убивств колгоспних активістів та акцій знищення колгоспного добра, але почався тихий саботаж. Не в останню чергу це пояснюється закінченням в липні 1950 року колективізації в Західній Україні.

Крім Шухевича, в 1950 загинули провідник ОУН Львівського краю Осип Дяків-"Горновий", керівник групи референтів СБ ЦП ОУН "Демид", окружний провідник ОУН на Буковині Василь Савчак-"Сталь".
Окупаційна влада вживала жорстоких заходів за кожний вчинений теракт або іншу акцію. Головним способом застрашування і покарання водночас (крім пошуків та знищення боївок) ставало виселення сімей - від 7 до 60 за кожну акцію. Ще одним із засобів стало рішення уряду УРСР про переселення майже 70 тисяч хуторів (переважно в лісах та під лісами) до колгоспних сіл. Збройне підпілля втрачало зручні схованки на зиму та постачання харчами.

[Руслан+]

Унікальний аудіозапис промови Степана Бандери 1959 рік
[YOUTUBE]qiOOH8d1R_g[/YOUTUBE]

[gydrokolbasa]

18 марта: какие значимые события сегодня происходили в Украине и мире в разные годы

В 1848 году по решению Венгерского сейма было ликвидировано крепостное право в районе Закарпатской Украины. В 1917 году в Киеве была открыта первая украиноязычная гимназия по инициативе Общества школьного образования.

В 1939 году по итогам Мюнхенского соглашения между четырьмя государствами Великобританией, Германией, Италией и Францией, Венгрия оккупировала Южную Словакию и Закарпатскую Украину.

В 1949 году была создана Организация Североатлантического договора (НАТО) – военно-политический блок, объединивший в своем составе 12 стран – большинство европейских государств, а также Америку и Канаду, с целью защиты от СССР.

В 1965 году советским космонавтом Алексеем Леоновым был совершен первый в истории землян выход в открытый космос с космического корабля "Восход-2", который продлился 23 минуты.

В 2014 году Автономная республика Крым по результатам проведенного референдума вошла в состав РФ. Аннексия Россией полуострова не признана Украиной и большинством стран мира.

[gydrokolbasa]

Бій під Крутами: міфи та факти. Як це було 100 років тому.

Напередоднi століття бою під Крутами доктор історичних наук Олена Любовець розповiла, як відбувалося творення нового міфу, чому стільки пафосу саме щодо цього бою, i що в Крутах справді було беззаперечно й однозначно цінного для українців.

Cічень 1918-го. По залізничній лінії Курськ — Бахмач — Київ у напрямку української столиці просуваються загони більшовиків під орудою Муравйова — радянська Росія ще в грудні розпочала бойові дії проти УНР. У Бахмачі дислокувався український гарнізон — чотири сотні 1-ї Київської юнкерської школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня їхній командир Аверкій Гончаренко попросив у Києва допомоги. До Бахмача вирушив новостворений Студентський курінь, що складався з добровольців-студентів і гімназистів старших класів столичних навчальних закладів. Очолив курінь студент Українського народного університету сотник Андрій Омельченко. Гончаренко не втримав Бахмач, відступив. Із київською підмогою і чернігівськими добровольцями він вирішив дати більшовикам бій на станції Крути — 130 кілометрів від Києва.

29 січня бій тривав десь вісім годин, українська сторона мусіла відступити. Гончаренко вивів усіх бійців із зони бою та доправив до Києва. Українці розібрали за собою залізничне полотно, щоб перешкодити більшовицькому переслідуванню. Лише одна чота Студентського куреня після загибелі Омельченка втратила орієнтири й увійшла в Крути, зайняті вже більшовиками. Сімох українських поранених більшовики відправили у госпіталь в Харків — вони й уціліли. Решту бійців — десь до 30 чоловік — було показово розстріляно.

Століття бою під Крутами 29 січня відзначатиметься на державному рівні. Як і попередні його річниці починаючи з 2003 року. Українсько-радянська війна була багата на події. Чому ж саме бою під Крутами надається таке символічне значення? Чому саме ця подія ось уже сто років міфологізується, і навіть сьогодні міфотворчість триває?



Міф для виховання

У спо***ах багатьох учасників бою написано, що стратегічного значення Крути не мали. Вікіпедія ж стверджує, що бій затримав просування більшовиків на Київ, завдяки чому українська делегація підписала у Брест-Литовську мирний договір, і це стало визнанням української незалежності на міжнародному рівні. Скажіть, Київ ставив перед Омельченком і Гончаренком завдання затримати російських більшовиків до підписання договору? Чи це відбувається творення нового міфу, щоб надати події більшої масштабності?

— Ні, таке завдання не ставилося. Принаймні, ніяких документів на підтвердження цього немає. І у спо***ах учасників бою про це теж не йдеться. Про це не говорять українські політики на засіданні Центральної Ради 9 березня 1918-го, де було прийняте рішення про урочисте перепоховання загиблих під Крутами. Не з***ує про це і Грушевський у своєму виступі на траурному мітингу. Про це не написала жодна тогочасна газета.

Справа в іншому: через сильний український спротив більшовики справді не могли взяти Київ з нальоту. Крути відбулися 29 січня, Муравйов штурмував Київ з 5 по 8 лютого. Український уряд 7 лютого виїхав із Києва до Житомира. Брестський договір було підписано 9 лютого. Це хронологія подій. На мою думку, це справді формується новий міф, який буде додаватися до вже існуючих. До речі, важко знайти ще подію доби української революції й українсько-радянської війни, яка була б настільки міфологізована, як Крути.

Коли і хто почав цю міфологізацію?

У часи незалежності

З 1998 року громадські організації проводять урочистості в Крутах 29 січня щороку. На державному рівні вшанування героїв Крут розпочалося за президентства Кучми, який у січні 2003-го з нагоди 85-річчя бою видав розпорядження "Про вшанування пам’яті Героїв Крут". За президентства Ющенка бій під Крутами став невід’ємним елементом формування політики історичної пам’яті. Було видано одне розпорядження та чотири укази президента України щодо вшанування подвигу героїв Крут. 25 серпня 2006 року на залізничній станції Крути відкрився меморіал пам’яті героїв Крут. 14 жовтня 2008 року відбулося урочисте відкриття музею "Героїв Крут". Підтримати традицію вшанування крутян змушений був і Янукович

— Вона почалася ще в березні 1918 року, коли Центральна Рада знову повернулася до Києва. Тоді батьки загиблих студентів і гімназистів поставили перед її керівництвом питання щодо причин загибелі їхніх дітей, зажадали перепоховання загиблих та покарання винних у їхній смерті. Історик і політик Грушевський знайшов вихід із непростої ситуації, запропонувавши вшанувати загиблих на державному рівні, перенісши таким чином акценти з трагедії на героїчну складову. Але, варто зауважити: так відбувається в будь-якій історії, в будь-якій країні влада завжди вишукує історичні події, за рахунок яких вона може позитивно вирішити якісь свої проблеми.

Які проблеми тоді вирішував Грушевський?

— На мою думку, він хотів піднести бойовий дух суспільства на прикладі крутян, адже війна тривала. Грушевський на похороні каже про щастя вмерти за свободу батьківщини, про героїчний порив юних українців, роблячи його взірцем для наслідування. І ще важливий момент: працюючи на свій позитивний імідж, Центральна Рада державним коштом проводить урочисте перепоховання загиблих на Аскольдовій могилі в Києві, родичам виплачується грошова допомога, громада збирає кошти на пам’ятник, газети на всю Україну пишуть про героїзм юних захисників і про звірства більшовиків, які проігнорували вимоги Женевської конвенції і розстріляли полонених. Горе окремих сімей стало горем суспільства. Держава показала, що вона шанує своїх героїв і допомагає їхнім рідним. А батьки компенсували своє горе тим, що їхніх дітей визнано героями на загальнодержавному рівні.

Гетьман Скоропадський, який був противником Петлюри й УНР, підтримав героїзацію крутян теж із політичних міркувань?

— Звичайно. Скоропадський прийшов до влади через півтора місяці після перепоховання, не всі питання допомоги родичам загиблих були до того часу вирішені. Гетьман не міг це проігнорувати, адже подія набула суспільного резонансу. Як гетьман, Скоропадський проголосив своєю метою створення української держави та українського війська. І заходи щодо вшанування героїв Крут цілком вписувалися в його політику.
Точні розрахунки неможливі

Павло Тичина у своєму знаменитому вірші пам’яті крутян написав про 30 мучеників. Микола Зеров порівняв їх із 300 спартанцями. Ця метафора стала сприйматися буквально і переросла у міф про 300 загиблих. Юнкерська школа повинна була мати списки. Студентський курінь теж складав списки — скільки ж їх насправді було?

— Розумієте, у чому проблема цього бою: ніяких документів про нього фактично немає. Списки юнкерів і Студентського куреня в повному обсязі до нас не дійшли. Спо***и учасників тих подій інколи абсолютно суперечливі — щодо чисельності сторін, озброєння, перебігу бою тощо. Можна сказати, Грушевський не до кінця попрацював як історик: якби тоді, по гарячих слідах, була проведена найелементарніша дослідницька робота, ну хоча б вивірені прізвища тих, хто пішов і загинув. Але нічого не зробили, не до того було. Різні газети давали різні дані, самі прізвища по-різному писалися. І зараз немає відповідних документів, щоб це виправити.

300 — це справді поетична метафора, яку поширили публіцисти, і яку, на жаль, використовували довгий час і деякі історики. Аверкій Гончаренко у своїх спо***ах зазначив, що втрати склали 240 чоловік разом із пораненими. Сьогодні можна казати, що саме під час бою загинуло приблизно 30 чоловік, без розстріляних більшовиками.

Часто можна почути, що у Студентському курені були хлопці, які взагалі не вміли стріляти, і саме їх найбільше загинуло під час хаотичного відступу.

— Усі студенти пройшли хоча б 4-5-денну підготовку. Тих, у кого підготовка була недостатня, їх було чоловік 30, не поставили у першу лінію. Вони залишалися в резерві, і фактично ніхто з них не постраждав. Твердження про безладний відступ теж не відповідає дійсності. Відступ студентів і юнкерів був чітко організований, саме під час відступу втрат було небагато. І чота студентська потрапила в полон, бо заблудилася та вийшла на більшовиків. Якби вони дійшли до своїх, усе було б добре. Їхній полон — збіг випадковостей. Але в кожному бою є такі випадковості, які призводять до загибелі частини людей.
Пафос юності

Крути були одним із багатьох боїв тієї війни. У самому Києві нараховувалося багато загиблих, лише тих, кого розстріляв Муравйов, було до 5 тисяч осіб. Чому стільки пафосу саме щодо цього бою?

— Справді, боїв було багато. Якщо взяти пресу тих часів, щодня друкувалися зведення з місць бойових дій. Скрізь більшовики, встановлюючи радянську владу, розстрілювали своїх противників. Чому Крути? Багато чинників цьому сприяло. По-перше, фактично до Крут російські більшовики просувалися достатньо швидко: їхнім агітаторам часто вдавалося схилити до нейтральності українізовані військові частини. А під Крутами їх зустрів сильний спротив, вони зазнали настільки серйозних втрат, що Муравйов вимушений був у своїх звітах брехати: мовляв, його загонам протистояв сам Петлюра. (До речі, ці звіти й подальші спо***и Муравйова дуже сприяли міфологізації бою під Крутами — більшовикам теж хотілося стати героями.) Російські втрати й досі не з’ясовано, так само, як і кількість більшовицьких військ — у літературі наводять цифри від 2 до 10 тисяч. Зрозуміло тільки, що вони в кілька разів переважали наші сили. Історики сьогодні виділяють Крути саме тому, що цей бій показав: є сили, які можуть захищати Українську Народну Республіку. Ця подія набула розголосу й через близькість до Києва, і через реакцію на неї Центральної Ради, і через те, що образ крутянських юнаків став зразком для виховання нових поколінь борців за незалежну Україну.

Тобто якби під Крутами загинули не 16–20-річні студенти й гімназисти, а дорослі чоловіки, поетизація події не була б такою масштабною? Картина не була б такою жалісливою? Через це і акцент усі сто років робиться саме на Студентському куреневі, тоді як участь у бою брали і юнкери, і чернігівські добровольці?

"Історики сьогодні виділяють Крути саме тому, що цей бій показав: є сили, які можуть захищати Українську Народну Республіку"

— Думаю, якби загинули дорослі, емоцій справді було б менше. Але тут знову треба говорити про багато факторів. Юнкери — професійні військові, багато хто з них мав досвід першої світової. Загибель юнкерів, так би мовити, була їхнім професійним ризиком. Студенти — добровольці, які могли і не йти в бій. Друге: в полон до Муравйова потрапила саме студентська чота, і жорстоко розстріляли саме студентів. Перепоховали цих розстріляних студентів, юнкерів не перепоховали, їхні родичі навіть не ставили цього питання. І до преси у список загиблих потрапили саме студенти. І третій момент, дуже значущий: від 1926 року спочатку Пласт, згодом студентські осередки Західної України 29 січня для патріотичного виховання вшановували загиблих під Крутами як своїх побратимів. Від студентських осередків героїзація Крут перейшла до ОУН, потім до УПА, яке перетворило 29 січня у національне свято, поширилася на європейську й американську діаспору — так і дійшло до нашого часу.

Невже роль діаспори в глорифікації Крут була настільки важливою?

— На мою думку, вона була вирішальною: діаспора актуалізувала з***ку про крутянський бій. Західні українські землі були відрізані від великої України. Отже, на прикладі Крут можливо було виховувати прагнення боротися за українську державність. Бій під Крутами цілком відповідав цьому завданню: тут були і героїчний порив молоді, і жорстокість російських більшовиків, і вдячність батьківщини.

Загалом, хочу сказати, що від початку, ще з 1918 року, акцент в інтерпретації Крут було зроблено саме на виховних аспектах події. Дослідницької роботи як такої не проводили. Це вже самі учасники бою, які вижили, у другій половині 30-х включилися у цей процес, бо вони бачили, що навколо крутянської історії багато пафосу і дуже мало фактів. І колишні крутянці почали активно публікувати свої спо***и про перебіг бою, той саме Гончаренко, зокрема.

Коли ми впорядковували збірник "Бій під Крутами в національній пам"яті", з’ясували, що про подію написано дуже багато матеріалів. Але парадокс у тому, що здебільшого це не наукові розвідки, а публіцистика. У ній героїзм і жертовність крутян не просто оспівувався, а вмонтовувався у свідомість молоді, щоб вона була готова віддати життя за Україну. Адже йшлося про відродження української незалежності. Ця концепція була цілком реалізована в УПА.

На вашу думку, як досягти рівноваги між надмірним пафосом і щирим вшануванням, свідомим осмисленням тих подій?

— Досить просто: дотримуватися принципу об’єктивності й виваженості. Є історія як наука і політика, яка використовує історію. Існує об’єктивний історичний досвід, засвоєння якого є необхідним і корисним, а є маніпулятивні інтерпретації, яких влада не повинна допускати.

Що в Крутах справді було беззаперечно й однозначно цінного для українців? Якщо забрати усі метафори, котрими подія обросла з ідеологічних міркувань?

— Був справді добровільний порив молоді стати на захист Батьківщини. І була вірність присязі юнкерів, які не кинули зброю. Був справді героїзм нерівного бою. Плюс була абсолютно гуманна позиція керівників зведеного загону: зрозумівши, що підрозділам загрожує знищення, вони організували їх відхід, вони воліли зберегти людей, відкинули оте жорстке "перемога за будь-яку ціну". І було щире бажання великої частини киян вшанувати загиблих — тоді ніхто нікого не примушував нести вінки на похорон, збирати пожертви для сімей і на пам’ятник. Це був добровільний порив мирних жителів. Загалом, це був момент неабиякого єднання української громади.

Джерело:https://focus.ua/archivist/390004/

[gydrokolbasa]

Річниця розстрілів на Майдані: Україна зgadує Героїв Небесної Сотні

Близько ста людей загинули, виборюючи свободу для України під час Революції гідності.



День пам’яті Героїв Небесної сотні був встановлений указом Президента України Петра Порошенка від 11 лютого 2015 року “Про вшанування подвигу учасників революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні”.

20 лютого 2014 року, під час Революції гідності, у Києві на вулиці Інститутській, силові підрозділи режиму тодішнього президента України Віктора Януковича розстрілювали протестувальників.

Їх жертвами стали близько ста людей, які мали для свого захисту лише фанерні щити. Загиблих назвали “Небесною Сотнею”.



Того ж дня, 20 лютого, Майдан прощався із своїми загиблими героями.